Статья "Газети по-українськи" о проекте "Социальный патруль"

— Привет, ребята! Что у нас сегодня на хавчик? — безпритульний 46-річний Микола Андріїшин заглядає у бідони з їжею. Вони стоять у багажнику автомобіля благодійного фонду "Соціальне партнерство". 17 липня о 10 ранку для нужденних привезли гарячі обіди до скверу на вул Декабристів, що в Дарницькому районі столиці. Фонд робить це щодня.

За кілька хвилин Микола з'являється з мискою каші, сосискою і шматком чорного хліба. Чоловік невисокий, худорлявий. Обличчя неголене, права щока зчесана. Рукою з брудними нігтями набирає в пластикову ложку каші, кладе до рота.

— Я сам із села Новосафронівка Миколаївської області, — каже. — Жив там з дружиною і двома дочками. Вісім год назад розвівся. Оставив жінці хату і 50 гектарів землі. Сам поїхав доглядати тітку в Івано-Франківську. Вона на сахарний діабет боліла, обидві ноги їй одрізали. Чотири года доглядав. Перед смертю тітка попросила вибачення і сказала, що квартіру переписала на мого брата. Він її продав, а сам поїхав на заробітки в Росію. Непутьовий він. Як копійка є, зразу проп'є. В Івано-Франківську я познакомився з медсестрою Таньою. Женився, переїхав до неї. Через місяць на роботі отримав 25 тисяч гривень зарплати. Поклав у шухляду, а вона без спросу взяла 2 тисячі. Мені це не понравилося, я закатав скандал. На другий день Таня мене вигнала. Сів на поїзд до Києва. Думав, у столиці начну нову жизнь.

Три роки Микола живе на вулиці. Літом спить у парках, взимку ночує по підвалах.

— Раньше на стройці робив механізатором і водітєлєм. Три года назад устроївся на іншу стройку. Начальнік за це время купив собі дві машини, а нам по тисячі гривень дав. Більше за такі гроші не робитиму. Собираю ящики і бутилки. Щодня маю по 10-20 гривень. На сігарєти хватає.

Назустріч іде двірничка у синій безрукавці. На довгу металеву палку з гострим кінцем наштрикує сміття й скидає у пакет.

— Як поїсте, то після себе поприбирайте, — набуршошено каже.

— Та попробираєм, ми шо тут, первий раз? — відказує Микола. Доїдає обід і відносить порожню миску у смітник край дороги. Біля машини бере два пластикові стакани чаю. Один простягає 76-річній Вірі Федорівні. Обличчя жінки вкрите зморшками, з-під сіруватої хустки вибивають сиві пасма.

— Бабушка Вєра тут скрізь порядки наводить, — Микола обіймає жінку за плечі. — Сьогодні чуть під трамвай не попала — збирала окурки на колії. Добре, шо я рядом проходив — спас її од смерті.

52-річний Юрій просить товариша Олександра Ткаченка, 48 років, принести йому чаю. Простягає півлітрову пляшку з-під "Живчика".

— Хай буде замість води, — каже.

За хвилину Олександр повертається з порожньою пляшкою.

— У бутилки не наливають, тільки у стакани. Бо всім не хватить.

Чоловіки сідають на парапеті. Поволі пережовують їжу.

— Живу на озері на Харківському масиві, — розповідає Олександр Ткаченко. — Там поставив палатку — вбив у землю кілочки, зверху натягнув пльонку. Туди ніхто не лізе. Знають, шо то моє. Отак вже три года сущєствую. Раньше жив з батьками у Сумах. Мама померла, роботи нема, то я поїхав у Київ на заробітки. Батька оставив на хазяйстві. Через два місяці вернувся — на хаті здоровенний замок. Сусіди сказали, шо батько хату продав, а сам кудись ісчез. Тепер немає куди мені їхать.

Юрій каже, що теж живе на озері. 1995-го приїхав із села Іванівка Білоцерківського району, що на Київщині.

— Моєму батькові 82 года. Два года його не провідую. З ним два мої брати живуть, в колгоспі роблять. З ними вжиться не можу, бо як нап'ються, дурними стають. Як поїду, буде война і постоянний мордобой. Голодним ніколи не хожу. Нахожу стільки їжі, шо не знаю, кому отдавать. Люди кудись їдуть і з холодильників все викидають. М'ясо, красну рибу і даже ікру.

"Щодня годуємо 1300 людей"

Благодійний фонд "Соціальне партнерство" допомагає безпритульним відновити документи й знайти роботу. В центрі вони можуть безкоштовно постригтися, прийняти душ, відремонтувати взуття, здати речі в пральну, отримати консультацію лікарів і юристів, подивитися телевізор чи відвідати бібліотеку.

— Два роки тому вирішили спробувати виїзне годування. Починали з однієї машини і шести точок, — розповідає президент фонду Артем Макеєв, 33 роки. — Давали безпритульним бутерброди і чай. За ці роки програма розрослася. Тепер щодня годуємо 1300 людей. Три автомобілі розвозять їжу на 31 точку. Вартість одного обіду — 10 гривень. Їжу готують в центрі п'ятеро людей. На роботу приходять на шосту ранку. Серед людей, які в нас харчуються, безпритульних всього 40 відсотків. Решта — пенсіонери, малозабезпечені й багатодітні родини.

По матеріалам "Газета по-українськи"